Сергій Магера: Все, що розкажуть чесні журналісти

Журналіст формує наше бачення сьогодення, але він - слуга суспільства. У світових інформаційних та особливо українських реаліях важко переоцінити вагомість журналістів – людей, які, по суті, формують наше бачення світу. Адже ми думаємо та аналізуємо, здебільшого, в межах тієї інформації, яка нам доступна. І саме журналіст в широкому розумінні відбирає її для нас та подає. 

Але ж для цього він має відчувати сьогодення, має правильно ставити питання, не перекручувати та правдиво подавати матеріал читачеві. Журналіст не може боятися бути незручним, але й не має права йти за «хайпом». І звісно, має розуміти відповідальність, яка автоматично додається до його посвідчення.

Останні журналістські розслідування корупційних схем показали вагомість та потребу у «четвертій» владі тут і зараз. І ця тенденція не може не радувати. Хоча, звісно, сама тема під час війни болюча. Ці хвилі викриттів показали ще дещо - довіру суспільства до нашої журналістики. І - так, українці швидше будуть довіряти медіа, ніж владі, і це - подвійна відповідальність. Якщо ж помножити це на воєнний час, умови праці журналістів з усіма обмеженнями, цензуруванням та звуженим медіапростором, то професійні виклики зараз суттєво вищі. І через це ще більш цінним стає кожне слово та основні принципи роботи незалежних медіа – гласність, об’єктивність, правдивість.

Але ж кожне розслідування, кожна колонка чи новина може претендувати на всі ці критерії лише за однієї умови: якщо журналіст своїм матеріалом буквально служить інтересам суспільства, а не владі чи опозиції. Коли незалежні журналісти дійсно вільні від впливу провладних грошей. 

Такі механізми не одне десятиріччя існують у Європі, і вони мають бути впроваджені й у нас. Тоді ми будемо якісно відрізнятися від усіх пострадянських країн, тим паче - від країни-агресора.

Що ж таке - бути солідарними в журналістиці? Для мене солідарність - це мати спільні цінності, спільні цілі та єдині стандарти всередині спільноти журналістів Європи та Америки. І тут наші цінності, наче, мають збігатися – незалежність, демократія, повага до життя й особистості. Але чомусь все менше європейські ЗМІ висвітлюють

тему війни в Україні, і чомусь все більше європейців цікавляться, а чи не закінчилася в нас “там вже та війна”. В мене особисто немає відповіді на це запитання. Але саме за українськими журналістами залишиться сприйняття війни нашими майбутніми поколіннями та й усім світом. 

Юліус Фурчик, на честь якого й започаткували Міжнародний день солідарності журналістів, писав у книзі «Репортаж із петлею на шиї»: «Про одне прошу тих, хто переживе цей час: не забудьте! Не забудьте ні добрих, ні злих. Терпляче збирайте свідчення про тих, хто впав за себе та за вас. Прийде день, коли справжнє стане минулим, коли будуть говорити про великий час і безіменних героїв, які творили історію. Я хотів би, щоб усі знали: не було безіменних героїв. Були люди, у кожного своє ім’я, своє обличчя, свої сподівання та надії, і муки найпомітнішого з них були не меншими, ніж муки того, чиє ім’я увійде в історію. Нехай ці люди будуть завжди близькі вам, як друзі, як рідні, як ви самі!». Ці слова написані не українцем та не сьогодні, але вони дуже точно відображають нашу дійсність.