Павло Шандра: Пристрасті навколо тез Олексія Гончаренка

Протягом кількох днів триває дискусія навколо публічної політичної позиції народного депутата Олексія Гончаренка щодо досягнення компромісу з Російською Федерацією з метою завершення воєнних дій, які тривають уже практично п’ять років.

Бурхлива дискусія виникла і в лавах нашої партії. Але на те й «Європейська Солідарність» — демократична партія, щоб усередині неї заохочувалися дискусії та існували різні точки зору.

Сам факт здивування з цього приводу викликає не менше здивування. Адже, наприклад, у США нікого не дивує існування різних підходів усередині Демократичної чи Республіканської партії — причому практично з кожного питання, включно з російсько-українською війною.

Це ще один доказ того, що ми живемо в пострадянському суспільстві, де досі звикли вважати, що політичні партії мають бути схожими на тоталітарні секти, в яких існує лише одна правильна позиція.

Перефразовуючи класика, нам ще належить навчитися по краплі видавлювати із себе радянську людину.

Не менше здивування викликає політична демагогія навколо висловлювань Олексія Гончаренка п’ятнадцятирічної давності, зроблених ще до початку повномасштабної російської агресії.

Він як політик від самого початку відстоював державну лінію, що передбачала вибудовування відносин з усіма сусідами. Відповідальність за окупацію й анексію Криму лежить насамперед на Росії як державі-агресорі, а в другу чергу — на тих, хто не зумів мінімізувати ризики подібної агресії.

Тепер — по суті сказаного Гончаренком. Безумовно, Україні потрібен мир. Про це говорить не лише Гончаренко, а й сам президент Зеленський. Різниця — у підходах.

Для чинного президента політично важливий мир, який був би кращим, ніж мир, створений Мінськими угодами за Порошенка. Але так уже не вийде. За ці роки Росія окупувала й анексувала більше територій, ніж у період 2014–2015 років.

Власне, Мінські угоди стали компромісом, який дозволив зупинити просування агресора нашою територією. То який мир бачить президент Зеленський?

Мир по лінії розмежування з формальним невизнанням анексії українських територій агресором, вступом України до Європейського Союзу і відсутністю компромісів у гуманітарних питаннях.

Будь-який інший план, на думку команди Зеленського, суспільство сприйме як капітуляцію, а всю відповідальність покладе саме на чинну владу. На такий мир Путін не погоджується: він йому просто нецікавий.

Домовитися про зняття санкцій він може й напряму із Заходом, де, за винятком країн Східної Європи, зростає втома від цієї війни та спричиненого нею зростання цін. Такий жорстокий закон політики.

Таким чином, у сторін залишається лише один вихід — підвищувати градус війни й ескалації, щоб зламати стійкість системи опонента.

При цьому треба усвідомлювати, що кожен місяць війни б’є по українській демографії, українській економіці та українському майбутньому.

Україні складніше, ніж Росії. Чому?

Та тому, що Росія знаходить кошти на війну у власному бюджеті, а Україна дедалі більше залежить від фінансової підтримки Заходу, який не поспішає надати навіть ту підтримку, яка була обіцяна.

При цьому знищуються дата-центри, металургія, енергетика, склади та інші багатомільярдні активи, які нам іще доведеться відновлювати. Таким чином, до чого закликає Олексій Гончаренко?

Він закликає до чесної дискусії про реальний стан речей і про мир. Нехай Путін не хоче на цей момент зупиняти агресію, але ми маємо для себе розуміти, на які компроміси можемо піти заради закінчення війни, які положення переговорів є реальними і за які варто триматися, а що є надутим інформаційним міхуром — українськими «скріпами», від яких можна відмовитися або які можна переглянути з урахуванням нинішньої геополітичної обстановки.

Це предмет суспільної дискусії — саме суспільної, а не дискусії у Facebook. Якщо ми живемо не в метавсесвіті, а в реальному світі, нам потрібно виходити з реальних викликів і реальних інструментів зниження ризику для нашої державності. Будь-який інший підхід — безвідповідальний підхід.

Доля народу України — в руках народу України, а не в руках фейсбуку. Отже, Гончаренко закликає до суспільної дискусії, а не до капітуляції. Будь-яка спроба нападок особисто на нього оголює інтелектуальну неспроможність позиції самого атакуючого.

Необхідно сперечатися по тезах, але при цьому пам’ятати, що вічна війна — це катастрофа для України. В основу суперечки необхідно брати не середню температуру по палаті, а температуру кожної окремо взятої бідної української сім’ї, кількість яких за роки російської агресії зросла в рази.