Павло Шандра: Звільнення Кравченка та криза системи

Наприкінці грудня виповниться рівно вісім років відтоді, як Володимир Зеленський оголосив себе кандидатом у президенти країни.

Нагадаю тим, хто забув: починаючи з 2017 року в Україні, по суті, проходив своєрідний кастинг на роль майбутнього президента. Фаворитами вважалися Святослав Вакарчук і Володимир Зеленський. Для більшої переконливості Вакарчук навіть пройшов програму Стенфордського університету для молодих лідерів.

Будучи далеким від політики, я тоді інстинктивно розумів, що добром це може не закінчитися. У політиці, як і в бізнесі, важливе вміння управляти складними системами, уникаючи спрощень і заздалегідь прописаних рецептів. Необхідно поєднувати в собі візіонерство і волю довести намічену справу до кінця.

Це добре ілюструється прикладом еволюції медичного середовища на Заході, де за останні десятиліття лікарі, на мій погляд, багато в чому з творчих фахівців перетворилися на виконавців стандартних протоколів. Стратегія лікування дедалі частіше вибудовується на основі заздалегідь прописаних алгоритмів.

Сучасному лікарю можуть бути вже не настільки близькі постулати Авіценни або принципи лікування, викладені в книзі Іштвана Харді «Лікар. Сестра. Хворий». Він значною мірою спирається на стандарти, концентруючись насамперед на своїй спеціалізації. При цьому розуміння людини як складної системи, в якій усе взаємопов’язано, відходить на другий план.

З одного боку, такий підхід спрощує роботу і дозволяє знизити ризики, зокрема юридичні. З іншого — відмова від індивідуального підходу, як мені видається, може знижувати ефективність лікування в тих випадках, коли стандартний протокол не враховує всіх особливостей конкретного пацієнта.

При цьому сама система нерідко чинить опір змінам. Показово, що зараз, коли адміністрація Трампа просуває використання AI-агентів у медицині, частина лікарської спільноти виступає проти подібних змін, побоюючись за своє професійне майбутнє.

Виникає закономірне питання: якщо лікування дедалі більше стандартизується і будується на алгоритмах, то чим в окремих завданнях AI-агент принципово гірший за людину?

Те саме, на мій погляд, стосується і державного управління. Його неможливо здійснювати виключно за заздалегідь прописаними правилами — чи то сценарії авторства «Кварталу 95», рекомендації Державного департаменту США, Європейської комісії або МВФ.

Державне управління — це творчий процес, що вимагає комплексного розуміння державного організму. Лише пройшовши через різні щаблі професійного й управлінського розвитку та подивившись на державу з різних боків як на складну систему, можна сформувати в голові цілісну картину того, що відбувається, творчо вибудовувати процеси, створювати власні візії і, володіючи необхідною волею, послідовно втілювати зміни в життя.

Нічого цього, на мій погляд, не було ні у Зеленського, ні у Вакарчука. Тому президентство одного і політичні перспективи іншого, як мені здавалося тоді і здається зараз, від самого початку були пов’язані із серйозними ризиками.

І не тому, що ці люди погані або не люблять Україну. Ні. Просто, кажучи старою приказкою, «не по Сеньці шапка». А в кого була необхідна підготовка?

У Петра Порошенка, який на момент інавгурації у 2014 році мав за плечима навчання в Київському інституті міжнародних відносин, досвід роботи в бізнесі й парламенті, а також роботу на державних посадах — секретаря Ради національної безпеки і оборони, міністра закордонних справ, міністра економіки та члена наглядової ради НБУ.

Крім того, його батько був «червоним директором», і молодий Петро Олексійович міг спостерігати, як вибудовуються відносини в партійному та виробничому середовищі. Усе це в сукупності давало йому досвід роботи з різними рівнями складної державної та економічної системи.

Тобто на момент президентства він, на відміну від Зеленського і Вакарчука, мав значний досвід у бізнесі, політиці та державному управлінні. Багато подальших проблем, на мій погляд, є похідними саме від нестачі професійної підготовки й управлінського досвіду. Зокрема — проблеми з державною вертикаллю і корупцією.

Коли з країни тікає генеральний прокурор, коли виникають численні корупційні скандали, коли президент запроваджує санкції проти колишнього прессекретаря і глави Офісу президента, яких він сам раніше призначав на відповідні посади, це можна розглядати не лише як невдачу кадрової політики.

Це також може свідчити про глибшу проблему — недостатнє розуміння того, як влаштована державна система і які професійні кадри необхідні для управління країною.

При цьому ніхто не говорить, що корупцію можна повністю викорінити. Вона існувала, існує і, ймовірно, існуватиме навіть у найрозвиненіших демократіях. Питання в іншому: чи стає корупція системною перешкодою для досягнення стратегічних цілей держави?

Для України в умовах російської агресії головна мета очевидна — захистити країну, зберегти її державність і домогтися перемоги над російськими окупантами та режимом Володимира Путіна.

Некомпетентність, якщо користуватися цим поняттям, має цілком конкретні наслідки. Вона проявляється в конфліктах між державними структурами, у кадрових скандалах, у ситуаціях, коли на високі посади призначаються люди, які не мають необхідного професійного досвіду.

Вона проявляється і тоді, коли генеральний прокурор залишає країну, звинувачуючи президента у втручанні в його роботу і перешкоджанні розслідуванням НАБУ і САП.

Вона проявилася і в тому, що напередодні повномасштабного вторгнення держава, на мою думку, приділяла значну увагу інфраструктурним проєктам, тоді як питання підготовки до можливої війни вимагало зовсім іншого масштабу уваги та ресурсів.

Сьогодні наслідки цих рішень особливо помітні: російські війська продовжують завдавати ударів по українській інфраструктурі й бізнесу, руйнуючи склади, підприємства та логістичні ланцюги.

Чи можна повернути минуле? Ні. Ми живемо вже у 2026 році, і єдине, що справді можемо змінити, — це майбутнє.

І саме тому в умовах триваючої російської агресії особливо важливо сформувати уряд національної довіри — ідею, про яку говорить Петро Порошенко.

Час особистих амбіцій, на мій погляд, має відійти на другий план. Зараз важливіше попрацювати на країну і дати можливість прийти до управління тим людям, які розуміють, як функціонує державна система і як нею необхідно управляти в один із найскладніших кризових періодів в історії нашої країни.