Павло Шандра: Промова президента Зеленського в ООН та вибори в РФ

Минулого тижня в Росії відбулися парламентські вибори, за результатами яких передбачувано перемогла партія «Єдина Росія» з результатом 58 %, а її вічні партнери-сателіти — КПРФ, ЛДПР, «Справедлива Росія» та «Нові люди».

Головним результатом, мабуть, стало те, що завдяки перемозі в мажоритарних округах партія влади в новому складі Державної думи отримає 355 місць із 450, що є абсолютним рекордом навіть для Росії.

До слова, із 355 місць 49 отримають учасники окупаційної війни проти України, з яких частина справді воювала, а частина — звичайні номенклатурники, які, так само як і наш колишній генпрокурор Кравченко, отримали собі статус учасників бойових дій, хоча всі п’ять років просиджували свою бюрократичну дупу.

За методологією вченого Сергія Шпількіна щонайменше 20 мільйонів голосів росіян було сфальсифіковано, що дорівнює 23 % голосів за партійними списками.

Якщо це так, то «Єдина Росія» в чистому вигляді все одно отримала більше, ніж на виборах 2021 року. До початку повномасштабної російської агресії чистий результат, підрахований спостерігачами, становив приблизно 31 %. Таким чином, ми бачимо, що за п’ять років повномасштабної російської агресії підтримка диктатора Путіна не збільшилася, але й не зменшилася.

Здавалося б, ось вибори — легальний і абсолютно безпечний спосіб для простих людей висловити невдоволення політикою Путіна, просто зіпсувавши бюлетень або проголосувавши за альтернативних кандидатів. Але ми не бачили ні черг на дільницях, ні якогось зубоскальства після підбиття підсумків. Росіянам усе одно або вони пасивно підтримують те, що відбувається.

Це ще раз свідчить про те, що, на відміну від нас, Путін, як досвідчена «політична тварина», розуміє настрої свого суспільства. Коли він починав цю агресію проти України, він чітко розумів, що тези його статті «Про історичну єдність росіян і українців» та його Мюнхенської промови 2007 року відображають не лише настрої бюрократії, а й значної частини народу.

Багато хто на Заході припускається помилки, розмірковуючи про те, що, мовляв, загрози з боку НАТО та України не було, а отже, не було й причин для агресії проти України. У хворій картині світу російського суспільства розширення НАТО загрожувало існуванню Росії, особливо зближення НАТО з Україною.

Здавалося б, навіщо потрібно вникати в психологію російської влади та суспільства? Це необхідно, щоб давати точну оцінку як причин, що призвели до російської агресії, так і сценаріїв розвитку подій у майбутньому.

Таким чином, будь-які міркування президента Зеленського про те, що удари по об’єктах цивільної інфраструктури, таких як «Озон» і Wildberries, можуть підштовхнути російське суспільство до протесту проти Путіна, є помилковими — це лише посилює згуртованість навколо російського прапора.

Деякий час тому в інтерв’ю британському журналісту Пірсу Моргану Володимир Зеленський заявляв, що він багато працював у Росії і дуже добре розуміє російський менталітет. Вочевидь, президент України перебільшив власну здатність правильно оцінювати психологію російського суспільства, інакше не демонстрував би такої впевненості в тому, що ескалація ударів по Росії підірве позиції Путіна.

Ба більше, для диктатора Путіна і російського суспільства перемога над Україною та НАТО розглядається як повернення Росії до рангу наддержави після руйнування Радянського Союзу, коли Росію списали з рахунків як невдаху, що пережив розпад двох імперій протягом одного століття.

І неважливо, що НАТО безпосередньо не воює з Росією, риторика самого НАТО і західних країн допомагає диктатору Путіну виставити цю війну як війну з НАТО і транслювати подібний наратив у маси. Таким чином, ця війна набуває додаткового символічного значення, від якого Путін не може просто так відмовитися, саме тому він не зацікавлений ні в енергетичному перемир’ї, ні в комплексному перемир’ї, ні в мирі як такому.

Для Росії вимога вивести війська з чотирьох анексованих областей — це не привід до миру, це привід до продовження війни, кінцевою метою чого є те, що сталося у Венесуелі.

Адже якщо США можна змінювати політичний режим у сусідній країні в Західній півкулі, то чому, міркує диктатор Путін, йому не можна?

І тут ми приходимо до виступу президента Зеленського на полях ООН. Президент заявив про те, що поки при владі в Росії нульовий пацієнт, з якого почалися всі біди, війна триватиме.

Вдала метафора, тільки як вона наближає нас до миру? Особливо коли йдеться про Крим і так далі. Наша стратегія далекобійних ударів по Wildberries і «Озону» призвела до аналогічного винесення бізнесу з боку агресора, і він не відмовиться від цієї стратегії.

Грошей на підтримку бізнесу немає. Лише внаслідок ударів по «Епіцентру», за словами Гереги, збитки становили мільярди доларів і мінус 7000 робочих місць. Знищена в Дніпрі сталеливарна промисловість.

Аграрний експорт реалізується на 42 % від необхідного. У країну не прийдуть жодні інвестиції, поки в країні не буде миру. А миру диктатор Путін не хоче.

У нас були Мінські угоди, які забезпечили сім років миру та розвитку Україні, але через особисту ненависть до Петра Порошенка їх звели нанівець, спробували вийти за їхні межі й запропонувати щось своє, забувши про правило: не буди російське лихо, поки воно тихе.