Марина Ставнійчук: Чоловіків із трьома дітьми — на фронт. Жінок — теж на фронт?

Тепер примусову мобілізацію пропонують і для жінок та багатодітних чоловіків. Мало того, це все ще й без реформи ТЦК? Тобто всі ті “засоби фізичного впливу”, які деякі працівники ТЦК без докорів сумління застосовують до чоловіків зможуть тепер застосувати і до жінок? Бити? Принижувати? Роздягненими таскати по асфальту? Далі що?  

У мене просте запитання до авторів усіх цих геніальних ідей:

А що буде з Україною після перемоги, якщо сьогодні ми будемо приймати рішення так, ніби людський ресурс у нас безкінечний?

Ви вже реально задовбали своїми «парагвайськими сценаріями».

Україна — не полігон для демографічних та соціальних експериментів. І українці — не цифри у таблиці мобілізаційного плану.

Так, ми воюємо за державу, так, армія потребує людей, так, захист країни — обов'язок громадян.

Але державна політика — це не лише відправлення якомога більшої кількості людей  на фронт. Це ще й питання, скільки людей залишиться для життя завтра.

Бо якщо і жінок і багатодітних чоловіків держава відправляє воювати, вона повинна чесно відповісти:

• - хто роститиме дітей?
  - хто забезпечуватиме їх?
  - хто створюватиме нові сім'ї?
  - хто народжуватиме дітей після війни?
  і головне — для кого ми тоді взагалі будуємо майбутню Україну?

Мене дедалі більше непокоїть логіка так званої «партії війни». Для них будь-яке питання можна звести до одного слова: «війна».

Не на часі говорити про демографію — війна.
Не на часі говорити про сім'ю — війна.
Не на часі питати про межі мобілізації — війна.
Не на часі вимагати стратегії — війна.

Але війна не скасовує державну відповідальність. Навпаки.Саме під час війни ми повинні думати на десятки років уперед. Бо перемога — це не просто момент, коли припиняють стріляти. Перемога — це коли є кому жити в цій країні після війни.

Тому замість чергових ідей «кого ще можна відправити» я хотіла б від держави почути інше:

👉 як ми збережемо українські сім'ї;
👉 як підтримуватимемо багатодітних батьків;
👉 як повертатимемо українців з-за кордону;
👉 як створимо умови для народження дітей;
👉 як забезпечимо ветеранам нормальне життя після фронту;
👉 і якою взагалі буде демографічна стратегія України після війни.

Бо держава, яка бачить у власному народі виключно мобілізаційний ресурс, ризикує програти не лише війну. Вона ризикує втратити майбутнє.

І, можливо, вже час припинити вигадувати для українців чергові «парагвайські сценарії» - сценарії ресурсного самознищення суспільства та нарешті почати думати українськими категоріями — життя, сім'ї, дітей, майбутнього і держави. 

Хто не в курсі - під час Війни Потрійного Альянсу 1864–1870 рр Диктатор Парагваю кинув у бій усю країну проти значно потужніших сусідів. Країна за деякими оцінками втратила до 90% дорослого чоловічого населення. В результаті повна економічна катастрофа, втрата територій та відкат розвитку на десятиліття назад. Тобто “Парагвайський сценарій” - це ситуація, коли навіть за умов збереження формальної державності демографічна та соціальна ціна війни робить відновлення нації надзвичайно важким або майже неможливим.