Марина Ставнійчук: Оголошення на скотчі замість системи: чому «переселення» від КМДА ризикує залишитися на папері

Заява заступниці голови КМДА Марини Хонди підтвердила: місто справді розпочало процес формування відповідних списків, оскільки досвід минулої зими показав, що значна частина маломобільних киян проживає не за місцем офіційної реєстрації. 

Сама по собі спроба підготуватися до критичного сценарію є необхідним кроком, адже захист цивільного населення під час війни — це безумовний обов'язок влади. Втім, спосіб, у який цей процес розгортається, викликає серйозне занепокоєння з точки зору як державного управління, так і елементарної людської гідності.
 

Паперовий листок на дверях під'їзду як головний інструмент комунікації мільйонного мегаполісу у 2026 році виглядає не просто архаїчно, а абсолютно безпорадно. Людина з порушеннями зору його не прочитає, лежачий хворий його фізично не побачить, а більшість сусідів просто пройдуть повз. Це оголює глибинну управлінську кризу: місто намагається розв'язати складну соціальну задачу найпростішим шляхом, перекладаючи ініціативу на самих громадян, які найменше здатні про себе заявити. Замість того щоб чекати за дзвінком від 85-річної людини, місто зобов'язане створити законний міжвідомчий механізм активного виявлення та верифікації фактичного проживання маломобільних мешканців, об'єднавши зусилля соціальних служб, первинної ланки медицини та районних адміністрацій.
 

Головне питання цієї ініціативи полягає в іншому: яким саме правовим механізмом КМДА збирається користуватися і хто в цьому механізмі відповідатиме за людину? Законодавство має чіткі інструменти — від часткової евакуації за Порядком № 841 до екстреного надання соціальних послуг у критичних ситуаціях. Але коли влада оперує розмитим поняттям «тимчасове переселення», вона ніби залишає правовий вакуум. У правовій державі громадянин не може просто зникнути з графи «холодна квартира» і безпроблемно матеріалізуватися у графі «тимчасово переселений» — між цими двома станами має існувати чітка юридична процедура з визначеним органом відповідальності, джерелом фінансування та конкретною посадовою особою, яка відповідає за життя і здоров'я евакуйованого. Крім того, формування таких списків неминуче передбачає обробку відомостей про інвалідність, стан здоров'я, фактичне проживання та потребу в сторонній допомозі. Це особлива категорія даних, що суворо охороняється статтею 7 Закону України «Про захист персональних даних». Хто є володільцем цього реєстру, хто має до нього доступ, як він захищений від витоку і що буде із цими даними після завершення зими — це питання безпеки тисяч киян.
 

За деклараціями про збір даних міські чиновники ніби ігнорують жорстоку фізичну реальність. Маломобільна людина — це не пасажир із валізою, який здатен самостійно дійти до автобуса. Це людина на візку на якомусь поверсі знеструмленої висотки з вимкненим ліфтом. Соціальна працівниця не є аварійно-рятувальною бригадою і фізично не може знести на собі лежачу людину чи медичне обладнання — кисневі концентратори чи спеціальні ліжка. Для цього потрібні спеціалізовані розрахунки ДСНС, Муніципальної варти та профільний транспорт. А після доставки до місця тимчасового проживання виникає найгостріше питання: хто здійснюватиме цілодобовий догляд, медичний нагляд, харчування та як буде забезпечено доступ до інклюзивних укриттів під час тривог?
 

Так само постає питання фінансового планування. Чинне законодавство про закупівлі під час воєнного стану справді дозволяє місту здійснювати негайні закупівлі товарів та послуг для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. Але виникає логічне запитання: чому столиця, знаючи про ризики системного блекауту заздалегідь, має заходити в зиму в режимі екстреного закуповування «з коліс», замість того щоб завчасно укласти прозорі рамкові угоди на харчування, транспорт і розміщення? Нарешті, евакуація не закінчується дверима автобуса — місто повинно мати чіткий план і щодо самого житлового фонду, який тимчасово залишається порожнім: від фахової консервації та зливу носія з систем опалення до патрулювання знеструмлених кварталів.
 

Особливо гостро цей контраст виглядає у цифрах. 26 січня 2026 року КМДА повідомляла про розгортання всього 100 додаткових місць у соціальних закладах для тимчасового перебування одиноких маломобільних киян. Сьогодні, наступаючи на ті ж самі граблі, місто масово збирає списки тисяч людей, але заступниця голови КМДА прямо визнає: остаточні переліки місць їхнього тимчасового проживання станом на середину серпня все ще «формуються». Оце і є головний розрив — різниця між тисячами анкет у списках та реально підготовленими ліжко-місцями з автономним теплом, світлом та доглядом.
 

Державне управління під час війни не має права на ілюзії та розмивання відповідальності. Кияни мають право знати реальну спроможність міста: скільки людей столиця здатна одночасно вивезти, розмістити, нагодувати та забезпечити цілодобовим доглядом. Справжня готовність до зими вимірюється не кількістю папірців, приклеєних скотчем на під'їздах, а наявністю дієвого, юридично обґрунтованого та логістично забезпеченого механізму порятунку людей.