Марина Ставнійчук: День медичного працівника: хто зробить «укол совісті» державі?

Публікують фотографії з лікарень. Пишуть про героїв медичного фронту. Говорять правильні й заслужені слова.

Але за ними - обшарпана реальність. Ми дошкутильгали до часу, коли головною проблемою медицини стають уже не стіни й навіть не обладнання. А люди.

Незручні «п’ять крапель»

Країна відзначає професійне свято тих, на чиїх втомлених руках іноді тримається найдорожче — людське життя. Наше життя, зрештою.

Цього дня заведено дякувати, вручати грамоти, говорити про відданість професії та здатність медиків працювати навіть у найскладніших обставинах. І все це — щиро й заслужено.

Але за святковими словами мимоволі проступає запитання: скільки ще система може триматися переважно на професійному обов’язку, витримці та готовності самих медиків постійно робити більше, ніж від них мали б вимагати?

Тому це, на жаль, не зовсім свято. Бо за здоров’я галузі нині якось незручно пити. Не те що шампанське — навіть символічні «п’ять крапель» медичного спирту.

Звичні привітання вже не можуть приховати очевидного: самій медицині давно потрібна допомога. Її стан дедалі більше нагадує пацієнта, якому роками полегшували окремі симптоми, але так і не призначили повноцінного лікування. І тепер черговою консультацією чи новою порцією обіцянок уже не обійтися — потрібне невідкладне втручання.

Медицина втрачає людей

Ми можемо відбудувати лікарні. Можемо закупити обладнання. Можемо написати нові стратегії й програми. Останнє наша система робить майже «при твердій пам’яті та ясному розумі».

Але є проблема, якої не вирішує сам по собі жоден бюджет. Країна поступово втрачає людей, на яких тримається медицина. Особливо добре це видно не в Києві, а там, де сирена звучить частіше за шкільний дзвоник.

У прифронтовій громаді лікар веде прийом без анестезиста, бо той виїхав ще торік. Реабілітолога для поранених шукають одразу в кількох областях. У деяких громадах залишився один сімейний лікар на кілька тисяч людей.

Медсестри беруть по дві зміни поспіль не через романтизоване «покликання», а тому, що графік просто немає ким закрити. Фельдшер іноді стає для села одночасно швидкою допомогою, сімейним лікарем і останньою надією. Вузького спеціаліста люди чекають тижнями або їдуть до нього за десятки кілометрів.

І це вже не виняток, а та сама «середня температура» по лікарні.

Якого ще уколу - і в яке, вибачте, м’яке місце - нам потрібно, щоб нарешті визнати масштаб кадрової кризи?

У режимі медицини катастроф

Після початку великої війни навантаження на систему охорони здоров’я зросло в рази.

Поранені військові та цивільні. Реабілітація. Психічне здоров’я. Допомога ветеранам. Хронічні пацієнти, які нікуди не зникли. Евакуйовані люди. Внутрішньо переміщені особи. До цього додаються міграція, мобілізація і професійне вигорання самих медиків.

При цьому про медицину ми досі часто говоримо мовою ремонтів і закупівель. Скільки відбудували. Скільки придбали. Скільки коштів освоїли.

І всього цього справді недостатньо - критично недостатньо.

Але навіть новий корпус не замінить анестезіолога. Томограф не працюватиме сам. Нову операційну не «закриє» презентація чергової реформи. А сучасна реабілітаційна зала залишиться просто гарним приміщенням, якщо в ній немає фахівців.

Найгостріше це відчувають малі та прифронтові громади. Там уже давно триває негласна конкуренція за лікарів. Місцева влада шукає житло, доплачує з місцевих бюджетів, намагається переконати спеціалістів не їхати до великого міста або за кордон.

Бо коли громада втрачає одного хірурга, анестезиста чи сімейного лікаря - це проблема вже не окремої лікарні. Це проблема всіх мешканців.

Те, що прописав здоровий глузд

Медицині гостро потрібне буквально все: лікарні, обладнання, ліки, транспорт, сучасні протоколи та фінансування.

Але особливо потрібна окрема кадрова політика. Не декларативна. Не чергова «стратегія до 2035 року» або до найближчого кінця світу. 

А практична. Проста й зрозуміла, як базовий набір у машині швидкої допомоги.

По-перше, необхідні окремі умови для медиків у прифронтових, віддалених і фінансово неспроможних громадах. Нормальні доплати, службове житло, компенсація оренди, страхування, транспорт і реальні гарантії безпеки.

Бо зараз часто виходить парадоксальна ситуація: лікар у громаді біля фронту має приблизно ті самі базові умови, що і його колега у великому тиловому місті. Хоча ризики, навантаження і можливості для нормального життя у них зовсім різні.

По-друге, потрібно чесно визнати: медсестринство в Україні роками залишалося «невидимою» частиною системи охорони здоров’я.

Але саме медсестри та медбрати щодня підтримують лікарню в життєздатному стані. Вони виконують колосальний обсяг роботи, значна частина якої залишається непомітною для стороннього ока. При цьому їхнє навантаження, професійна самостійність і оплата праці далеко не завжди відповідають реальній ціні цієї роботи.

Без перегляду ролі медсестринства, умов праці та системи оплати будь-яка реформа залишатиметься неповною.

По-третє, країні потрібна нормальна програма повернення й утримання молодих лікарів у громадах. Не формальний «розподіл», який усі прагнуть обійти, а зрозуміла мотивація: житло, кар’єрне зростання, навчання, наставництво, сучасне обладнання і нормальні умови роботи.

Бо частина громад сьогодні тримається буквально на лікарях пенсійного віку. І це проблема не «десь потім». Вона вже тут.

Коли ці люди підуть, замінити їх швидко буде ніким. Медичного фахівця не можна підготувати за кілька місяців, закупити через тендер або завезти разом із новим обладнанням.

Окрема тема - реабілітація. Після років великої війни потреба у фізичних терапевтах, ерготерапевтах, психіатрах, психологах, протезистах та інших спеціалістах лише зростатиме.

Але таких фахівців досі критично мало. Особливо поза великими містами.

І це вже питання не лише медицини, а й суспільства та економіки. Люди після поранень мають повертатися до нормального життя, родини й роботи, а не випадати з нього назавжди через те, що необхідного фахівця не знайшлося в радіусі кількох сотень кілометрів.

Ми всі вже зайняли чергу

У нас часто говорять - і значно рідше підтверджують це конкретними справами - про післявоєнне відновлення. Про бюджети й асфальт, дороги та будівлі.

Але країну відновлюють не стіни й бордюри. Її відновлюють люди.

І якщо ми зараз не почнемо серйозно вкладатися в тих, хто щодня тримає медицину - від лікаря приймального відділення до фельдшера у віддаленому селі, від реабілітолога до медсестри нічної зміни, - то за кілька років, можливо, й побачимо відремонтовані лікарні. Але офтальмологів, анестезистів і хірургів доведеться завозити, як нині подекуди шукають будівельників, - із Азії чи Африки.

День медичного працівника - раз на рік. Гарні слова - теж переважно раз на рік.

А медики працюють щодня. По дві зміни. Без анестезіолога. Без реабілітолога. Іноді - без напарника, нормального відпочинку та впевненості, що завтра в лікарні буде кому вийти на чергування.

Ми зустрічаємося з ними зазвичай не в найкращі моменти нашого життя. Але від їхнього професіоналізму, витримки й людської чуйності іноді залежить, чи будуть у нас кращі часи взагалі.

Тож «укол совісті» державі давно на часі. Як і звичайний здоровий прагматизм.

Шприц так і проситься до рук. Бо ми всі вже стоїмо в цій черзі - за кращою медициною, а отже, і за кращими умовами для тих, хто щодня й без зайвих слів її втілює.

З Днем медичного працівника всіх, хто лікує, рятує, доглядає і повертає до життя! 

Вашої професійності, витримки й чуйності ми потребуємо не менше, ніж ліків. А значення вашої щоденної праці ясно видно й без огляду офтальмолога.