Марина Ставнійчук: НМТ ілюзій: Як дискусія про математику приховує обмеження права на освіту

Відволікаючий маневр

Поки ми сперечаємось, чи потрібна тригонометрія майбутньому журналісту, поза увагою залишаються речі незрівнянно важливіші. Яка реальна якість освіти, яку отримують сьогоднішні школярі в умовах постійних тривог, дистанційного навчання і хронічного стресу? Що відбувається з ринком праці, коли держава двадцять років виробляла «менеджерів» замість електриків і зварників – і тепер зненацька відкрила, що робітничих спеціальностей катастрофічно не вистачає? Чому замість системного аналізу цих провалів ми дискутуємо про один предмет в одному тесті?

Так влаштований будь-який відволікаючий маневр: він має виглядати як справжня проблема. Математика в НМТ – виглядає як справжня проблема,  але це не проблема, а похідна від низки інших негараздів у сфері освіти.

Стрес замість підтримки

Сьогоднішні школярі навчаються в умовах війни. Вони живуть під сиренами, частина з них – у підвалах, частина – за кордоном, частина – в евакуації всередині країни. Вони вже несуть непропорційно важкий психологічний тягар. І в цих умовах держава пропонує їм єдине «вікно» до вищої освіти у вигляді універсального тесту, де одна невдала спроба може закрити двері до університету.

Це не про якість освіти. Це про те, що від людей, які й так на межі, вимагають ще більше – і при цьому міняють правила щороку. Сьогодні математику прибрали з НМТ, завтра повернуть. Сьогодні школи укрупнили і дитина їде за тридцять кілометрів, завтра дозволять онлайн. Ця непередбачуваність сама по собі є окремим стрес-фактором – і вона руйнує не лише мотивацію вчитись, а й довіру до держави як такої.

Цей вибір – не про тест

За дискусією про математику ховається питання принципового вибору – і його варто назвати своїм іменем.

Теза «вища освіта не для всіх», яку дедалі частіше озвучують у різних варіаціях, – це не турбота про якість дипломів і не про диференціацію за здібностями. Це про запровадження додаткового соціального цензу. Про те, хто матиме право на вхід – і хто вирішуватиме критерії цього права. Зручна позиція: виглядає раціонально, звучить розумно, а насправді є ще одним способом поділити людей на тих, кому «можна», і тих, кому «не треба». Визначати чи «можна» чи «не треба», мабуть, піарниця Кличка Анна Мінюкова сама буде як експерт НАЗЯВО, ні?

Держава, яка в 1990-х знищила систему ПТУ і виробила бульбашку псевдовищої освіти – тепер, зіткнувшись із дефіцитом робітничих спеціальностей, намагається обґрунтувати обмеження доступу до університетів. Але чому відповідальність за системний провал держави мають нести школярі? Чому саме вони мають платити вищим цензом за те, що держава двадцять років не могла визначитись, яких фахівців їй потрібно? Або ще гірше – грошіма батьків за те, що держава має надавати на безоплатній основі?

Ризик, який вже матеріалізується

Кожна нова хвиля непередбачуваності в освітній системі – це ще один аргумент для сім'ї відправити дитину вчитися за кордон. Не через математику. Через непрогнозованість. Через відчуття, що правила змінюються не за логікою, а за чиїмось ситуативним рішенням. Через страх, що до вступу зміниться ще щось – і рік підготовки піде нанівець.

Цей ризик уже не гіпотетичний. Він зростає. І жодне посилення НМТ або скасування окремого предмета його не зупинить – навпаки, лише прискорить. Нагадаю, що поточна шкільна програма не готує до складання НМТ і батьки школярів змушені витрачати гроші, а школярі – час, на окрему підготовку до складання іспитів.

Вибір, який треба зробити зараз

Або Україна будує своє майбутнє на власних кваліфікованих кадрах – і тоді вища освіта має бути максимально доступною для всіх, хто хоче вчитися, з гнучкими, людяними умовами вступу, особливо зараз, під час війни, можливо навіть через скасування НМТ на певний період часу. Або ж держава свідомо чи несвідомо обирає шлях цензів, сегрегації і подальшого відтоку молоді – і тоді не треба дивуватись, що після перемоги відновлювати країну буде нікому, крім трудових мігрантів.