Павло Шандра: Місія в Олешках та її безглузді критики

30 жовтня відбулася гуманітарна місія в українських Олешках — місті-супутнику Херсона, де до війни проживало близько 20 тисяч людей, а сьогодні залишилося приблизно 2 тисячі. Те, що до війни робило Олешки зручним передмістям великого міста, з 2022 року перетворило їх на зону бойових дій, співставну за небезпекою із самим Херсоном.

Останнім часом ситуація в місті стала особливо критичною через голод і неможливість для мешканців виїхати ані в один, ані в інший бік. Кілька місяців тому про трагедію в Олешках уперше голосно заговорили українські чиновники та громадські активісти, завдяки яким ця тема набула міжнародного резонансу.

Дійшло до того, що в ситуацію втрутилися Папа Римський і перша леді США Меланія Трамп. Для Дональда Трампа, у якого в нинішню президентську каденцію далеко не все складається вдало, а окремі успіхи тьмяніють на тлі серйозних політичних прорахунків, зокрема війни в Ірані, участь Меланії Трамп у гуманітарній ініціативі щодо Олешок стала важливим інформаційним приводом напередодні виборів до Конгресу.

Згідно з різними прогнозами, демократи можуть отримати більшість в обох палатах. Для російської сторони гуманітарне перемир’я в Олешках стало можливістю продемонструвати готовність підтримувати мирні ініціативи Трампа і представити себе стороною, здатною домовлятися.

При цьому Росія практично нічого не втрачала. Навпаки, за допомогою підконтрольних пропагандистських ЗМІ російська сторона показала наляканих мешканців Олешок, які висловлюють невдоволення Україною.
 

Таким чином, Москва отримала подяку Трампа, а також вдалий інформаційний матеріал для внутрішньої та міжнародної пропаганди. Присутність великої кількості російських журналістів в Олешках самі росіяни пояснюють превентивними заходами: мовляв, необхідно було зробити все, щоб згодом не виникла ситуація, за якої Олешки стали б другою Бучею, а Росію знову звинуватили б у геноциді.

Для української сторони гуманітарне перемир’я стало важливою ініціативою президента України, яка дозволила продемонструвати, що Україна своїх не кидає. Навіть перебуваючи в окупації, наші громадяни не перестають бути нашими співгромадянами, і держава продовжує брати участь у їхній долі.

Крім того, на тлі українських ударів по російських нафтопереробних заводах ця місія стала ще одним сигналом готовності України до переговорів і спростувала звинувачення в тому, що Київ нібито не зацікавлений у мирі. Навпаки, наш посил гранично ясний. Це Росія не хоче миру, висуваючи завідомо неприйнятні вимоги щодо відмови нашої країни від територій на користь агресора.

За перший день близько 800 мешканців Олешок залишили місто, попрямувавши як у бік України, так і в бік Росії. Марк Твен говорив, що існують три види брехні: брехня, нахабна брехня і статистика. Тому дещо дивує реакція коментаторів, які із захопленням підраховують, що сімнадцять автобусів через Анапу і Білорусь попрямували в бік України, а чотири — у бік Росії.

Таким чином, наша сторона ніби намагається довести, що навіть через п’ять років українці обирають Україну. Мовляв, ось вона — реальна громадська думка, на відміну від фейкових референдумів, які окупанти проводили чотири роки тому.

Однак при цьому практично ніхто не цікавиться мотивацією тих, хто вирішив залишитися. Серед них є люди, яких не повідомили про гуманітарну місію, лежачі хворі, а також ті, хто виступає проти України і хоче жити на окупованих територіях у складі Росії.

Але є й люди, які бояться повертатися в Україну через невизначеність, можливу мобілізацію та інші обставини. Для них діє принцип: краще синиця в руках, ніж журавель у небі.

У цій історії особливо насторожує пропагандистська кампанія, що розгорнулася з обох боків. Зокрема, під критику потрапив Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець.

Різного роду «вахтанги кіпіані» намагаються представити його мало не російським агентом впливу, майбутнім лідером умовної «партії миру» і навіть героєм любовного роману, який нібито спеціально організував місію в Олешках заради зустрічі зі своєю російською колегою Яною Лантратовою.

Увесь цей бруд демонструє, що за моральними якостями деякі наші співвітчизники нічим не поступаються росіянам. Замість того щоб відзначити зусилля президента України Володимира Зеленського та омбудсмана Дмитра Лубінця, вони взялися критикувати сам процес.

Складається враження, ніби, якби Лубінець не сів у російський літак і послав російську сторону на три літери, від цього якимось чином стало б краще Україні.

Потрібно визнати, що в Україні справді є люди, які не хочуть миру, яким необхідна нескінченна війна і які виступають проти будь-яких мирних ініціатив — незалежно від того, від кого вони виходять: Зеленського, Порошенка чи Гончаренка.

При цьому самі громадські активісти часто не йдуть на фронт. Не царська це справа — проливати кров за країну. Зате вони готові говорити з-за рогу, навішуючи ярлики на тих, хто намагається хоча б якось допомогти нашим співгромадянам вибратися з біди.

Нехай частина наших співгромадян і не хоче жити в Україні — це їхнє право. Вони мають право звинувачувати нашу країну в тому, що за всі тридцять п’ять років держава не підготувалася належним чином до повномасштабної російської агресії і не зробила достатньо для того, щоб їй запобігти.

Адже, якщо дотримуватися філософії Джона Локка, державна влада виникає як результат суспільного договору. І якщо влада не виконує умов цього договору, громадяни щонайменше мають повне право бути нею невдоволені.

Тому тим, хто критикує Лубінця, варто було б хоча б подякувати йому за організацію евакуації наших співвітчизників. Завдяки цій місії ми побачили прецедент, який демонструє, що з росіянами можна домовлятися, яким би складним не був цей процес.

Сусідів не обирають. Нам у будь-якому разі доведеться шукати шляхи співіснування, як це роблять й інші народи, що живуть поруч один з одним.