Петро Олещук: Підсумки місцевих виборів: хто "виграв" а хто "програв"?

Хоча формально місцеві вибори ще не завершені, адже ще мають відбутися голосування у “другому турі” за голів окремих міст, однак все ж можна більш-менш впевнено говорити про їхні результати, бо переважна більшість органів місцевого самоврядування уже офіційно сформовані та розпочали свою роботу. До речі, саме початок роботи і формування керівних структур органів місцевого самоврядування і може розглядатися як ключовий критерій оцінки результатів, але про це - пізніше.

Зараз важко сприймати заяви, які робилися після оголошення резултатів перших екзіт-полів, як щось серйозно, адже тоді політики та публіцисти встигли визначити “переможців” і “переможених”, спираючись на непевні дані з окремих міст. Підсумкова картина суттєво відрізняється від першопочаткових заяв.

Тут теж треба зробити невелике уточнення щодо методології оцінки результатів виборчої кампанії, адже у випадку місцевих виборів вони не є очевидними. Немає жодного “загальонаціонального голосування”, “загальнонаціональних списків” і т.д. Усі списки - локальні, учасники виборів - теж локальні. Крім того, власне, значна частина учасників (і переможців) представляють політичні сили окремих міст. Зрозуміло, що жодної загальнонаціональної ролі вони не відіграють, однак у загальну статистику потрапляють.

Єдиний об'єктивний показник, опублікований ЦВК, полягає у кількості мандатів, одержаних політичними силами на місцевих виборах. У цьому плані виборча комісія оприлюднила показники по кількості депутатів та по кількості голів громад, обраних на минулих виборах.

До цих даних здебільшого додають т.зв. “агрегований ретинг”, що являє собою “середню температуру” по облрадам (у випадку Донецької та Луганської областей - райрадам). Соціологічна група “Рейтинг” спробувала порахувати таким чином показники політичних партій у всеукраїнському масштабі.

Валсне, ці дані і є єдиними об'єктивними параметрами для оцінки результатів виборів. Деякі політичні сили, яких ці результати не влаштовують, уже поспішили оголосити їх “неправильними”, акцентуючи увагу на “нерівнозначності” результатів у великих містах та малих ОТГ, однак цей підхід явно хибний, бо ми оцінюємо результати по всій Україні, адже лише по всій Україні вони мають політичне наповнення. Коли у нас будуть наступні парламентські вибори або вибори президента, то там теж будуть голосувати всі громадяни, і голос мешканця села буде мати таку саму вагу, як і мешканця міста.

Крім того, дані по кількості мандатів мають ще і наступне значення. Вони демонструють розвиненість партійних осередків на місцях, бо якщо їх немає, то тобі просто немає кого висунути в якості кандидата. Цікаво, що політичні сили, які набрали найбільше представницьких мандатів ("Слуга народу" та “Батьківщина”) раніше висунули найбільшу кількість кандидатів. У інших, очевидно, просто не вистачило людей, аби закрити усі “вакансії”. А це і є ілюстрацією політичної структурованості.

Тепер про самі результати, виходячи з наведених вище діаграм.

По-перше, теза опозиційних політиків про “провал” партії “Слуга народу” видається не досить коректним. Звісно, формальний “переможець” виборів - це категорія “інші партії”, яка включає в себе і позапартійних кандидатів. Однак ця “політична сила” не становить будь-якої єдності, а тому не стане політичною силою загальнонаціонального масштабу. Вони будуть вирішувати свої локальні питання. Щодо загальнонаціональних партій, то у СН - перше місце. Як за кількістю мандатів, так і в “агрегованому рейтингу”. Так, можна погодитися з опонентами СН, які вказують, що зараз для партії мова уже не йде про тотальне домінування як на парламентських виборах, однак на місцевих виборах їх все одно порівнювати немає з чим. У будь-якому випадку, перше місце - це не “провал”, а, очевидно, перемога. Хоча і не абсолютна і не настільки переконлива як минулі перемоги.

По-друге, якщо оцінювати результати опозиційних партій, то вони видаються дуже неоднозначними. “Агрегований ретинг” виводить на друге місце ЄС П. Порошенка (із мінімальним відставанням від СН), однак уже за даними про кількість мандатів вони суттєво відстають і від СН, і від Батьківщини, і від ОПЗЖ. Більше того, за кількістю депутатських мандатів ЄС поступається партії “За майбутнє”, а щодо кількості голів громад “пропускає вперед” не лише “За майбутнє”, але і “Наш край”. Це говорить про те, що популярний бренд - це не синонім реальної партійної структури та активістів. Як виявляється, у тієї ж “Батьківщини” (а також у ОПЗЖ та навіть “За майбутнє”) з цим ситуація явно краща. Тож вибори лише заплутали ситуацію із визначенням того, хто ж у нас “основна опозиція”?

По-третє, як уже відзначалося вище, самі по собі цифри мало значать, бо головний результат виборів - це участь у формуванні влади, або не участь. Оскільки жодна політична сила (за деякими локальними винятками) не має самостійної більшості у представницьких органах, то вони змушені між собою домовлятися для вирішення ключових питань. Хоча створення формальних “більшостей” у місцевих радах і не передбачено вітчизняним законодавством, але все одно неформально ці більшості формуються, і оформлюються під час голосування за керівництво самих рад. Цікаво, що ЄС, яка мала друге місце за підсумками “агрегованого рейтингу”, уже встигла оголосити про “перехід в опозицію” у ряді стратегічних для себе областей. Таких як, наприклад, Тернопільська, Івано-Франківська або Вінницька. У останній це ще і супроводжувалося скандалом та залишенням приміщення залу засідань. У Київській області ЄС теж опинилася в “опозиції”, не зважаючи на перше місце на виборах. Зрозуміло, що інші політичні сили дивляться не на формальні результати, а на те, що їм конкретно може дати союз з іншими партіями. І так усі “теоретичні розклади” перетворюються на щось прямо протилежне.

Судячи з усього, дуже болюче в ЄС сприйняли результати виборів у Львові, де, не зважаючи на високий результат на виборах до міськради, вони не змогли провести свого міського голову. Не зважаючи на усі традиційні мобілізаційні технології та регулярні візити до міста самого П. Порошенка, місто все ж віддало перевагу чинному міському голові - Садовому. У відповідь на це на львів'ян з боку прихильників ЄС вилилося чимало образливих коментарів. Причини цього полягають, мабуть, у тому, що Львів планувалося перетворити на своєрідний партійний форпост для подальшого “наступу на Київ”. Тепер це не вийде, і це, мабуть, є головний результат виборів. Жодна політична сила загальнонаціонального масштабу не зможе використовувати самостійно ресурси місцевого самоврядування для вирішення загальнополітичних проблем.

Серед підсумків, звісно, треба згадати і про “перемогу місцевого самоврядування” та децентралізації. Ресурси громад уже працюють, і ті міські голови, які змогли ними нормально розпорядитися, одержали для себе прекрасні результати. Таким чином, у децентралізації уже сформувалося потужне лобі, потужна політична підтримка, і це, мабуть, робить саму децентралізацію незворотньою.

Багато запитань викликала виборча система, за якою проводилося голосування. Вперше у нас було впроваджено “систему з відкритими списками”. Сама ця система була не настільки відкритою, як можна було б очікувати, однак все ж суттєво відрізнялася від попередніх моделей. Найголовніше, що вона принесла - це партизація держави та підвищення політичної конкуренції. Уже і на рівні однопартійців. Як показують результати виборів, там, де була впроваджена партійна система замість мажоритарної, кількість претендентів на один мандат зростала в рази. Таким чином, система уже виконала певну позитивну роль, включивши більше людей у політичний процес, і це матиме свої наслідки для майбутнього держави.