Петро Олещук: Репутаційні проблеми та технологія «випаленої землі» на фланзі патріотичних сил

19 жовтня цього року Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив результати чергового соціологічного дослідження. Стосувалося воно, зокрема, питання репутації українських політиків. Респондентів під час інтерв’ю просили запитати, кого з 10 політиків зі списку вони найбільше асоціюють з корупцією, а кого – з бездоганною репутацією. З корупцією найбільше респондентів асоціюють П. Порошенка (53%), Ю. Тимошенко (35%), В. Медведчука (29,5%), Ю. Бойка (24%). Далі йде В. Зеленський (10%). 68% респондентів не можуть назвати жодного політики з переліку, який, на їхню думку, має «бездоганну репутацію». Відносно найчастіше називалися В. Зеленський (12%) і С. Притула (9%).

Це означає наступне. Не зважаючи на те, що з президентських виборів пройшло понад півтора року, екс-президент П. Порошенко та його політична сила все ще найбільше в український політиці асоціюється з корупцією. Не зважаючи на падіння рейтингу чинного президента В. Зеленського, Порошенко не може одержати з цього жодних електоральних вигод через те, що недовіра до нього зберігається на все тому ж високому рівні. Це також корелюється з тим фактом, що Порошенко (і це фіксувалося неодноразово соціологією) має найвищий серед українських політиків антирейтинг.

Це, фактично, завдає серйозного удару по ідеї «реваншу Порошенка», яку останнім часом просуває оточення екс-президента, тому що, не зважаючи на деяке посилення рейтингових позицій, глобально ситуація ні для нього, ні для його партії не змінюється. Вони опинилися у ситуації «електорального гетто», вихід за межі якого виглядає проблематичним.

Сценаріїв поведінки у такій ситуації для ЄС може бути декілька.

По-перше, можна спробувати переформатувати проєвропейський опозиційний фланг. Наприклад, Порошенко може піти з активної політики, залишивши за собою статус «політичного авторитету», поступившись місцем комусь із політиків без таких репутаційних проблем. Це могло б і справді перезавантажити українську політику, однак це неможливо через особисті амбіції Порошенка.

По-друге, можна намагатися втриматися на нинішніх позиціях, максимально мобілізуючи своїх прихильників потужним пропагандистським тиском, що, власне, вони і роблять. Щоправда, тут є інша проблема. Усі ці мобілізаційні технології теж працюють до певної межі, і нескінченно довго їх використовувати не можна.

Ну і найголовніше. На патріотичному фланзі, який намагається мобілізувати Порошенко, він далеко не один. Приміром, схожі ідеологічні позиції займає така політична сила як «Голос». Та ж проєвропейськість, та ж паріотична риторика. От тільки вони не асоціюються так із корупцією, і це, мабуть, найбільший ризик для Порошенка. Адже «Голос», на відміну від ЄС, не прив’язаний до «електорального гетто» і цілком може розширюватися, а не намагатися постійно підібрати все ті ж «25%».

Тому риторика ЄС по відношенню до «партнерів по опозиції» стає усе більш різкою. Фактично, сили патріотично-проєвропейського флангу викликають у лідерів ЄС більшу увагу, аніж «опоблоківці» та «зелені». І, чесно кажучи, усе це нагадує величезний електоральний тупик, з якого не видно нормального виходу.

Все одно виборча кампанія 2019 року рано чи пізно відійде на другий план, а вибудовувати пропаганду вічно на тому, що результати тих виборів для когось були несподіваними, теж неможливо. То що далі? А далі нас чекатиме більш-менш болюче перезавантаження проєвропейсько-патріотичного флангу української політики, зміна лідерів та порядку денного. Як би хто не намагався чинити цьому опір.