Вадим Трюхан: Не такий страшний Кремль, яким його малюють

Проте апокаліптичні прогнози явно перебільшені. 

Відкинувши емоції, образи і незадоволення нинішнім станом речей у відносинах Україна - колективний Захід, спробуємо проаналізувати наші перспективи у порівнянні з критичним 2014-м роком, вірніше перших місяців з початку агресії Росії.

Перше. Армія. Тоді було біля 6 тис. солдат і офіцерів, готових воювати, за словами тодішнього випадкового типу міністра оборони. Зараз до 250 тис і біля 400 тис. ветеранів АТО/ООС, більшість з яких готові протягом доби стати “під рушницю”.

Друге. Керівництво держави. Тоді мали в.о. Президента і спікера О.Турчинова, якого, як мінімум пів країни, не сприймали абсолютно, через що, серед іншого, він навіть і не думав про участь у дочасних президентських виборах, і, м'яко кажучи, не дуже авторитетного в народі прем'єра А.Яценюка, якого, незважаючи на його беззаперечний управлінський хист і політичну сміливість, багато людей називали не інакше, як “куля в лоб”, саркастично натякаючи на те, що він грішить киданням слів на вітер. Зараз же маємо Президента Зеленського з рейтингом понад 30%, з яким наразі жоден політик не може змагатися і близько за народну любов. На місці спікер Разумков, мабуть з найменшим айтирейтингом з-поміж усіх його колег-попередників за всю історію України. Працює й Прем'єр Шмигаль, який, хай і не вважається політичним важковаговиком, проте тихим сапом тягне лямку управління виконавчою гілкою влади, разом з колегами по КабМіну, в якому вже не залишилось жодного вакантного місця.

Третє. Правоохоронна система. У 2014-му році міліція, СБУ тощо перебували на найнижчій точці народної поваги. Вірніше неповаги. Підтримувати правопорядок на вулицях Києва, та й практично будь-де по всій Україні було фактично нікому. Через це, багато де активні громадяни об'єднувалися в народні дружини, й відловлювали самотужки з голими руками хуліганів та всіляких різних бандюків усіх можливих штибів. Наразі ж, навіть незважаючи на нещодавню тиху відставку, здавалося вічного сірого кардиналу уряду, Арсена Авакова, на вулицях повний порядок. Хай і недореформована, але все таки професійна поліція, СБУ та інші силовики в цілому в штатному режимі виконуть свою роботу. При цьому відчувається, що роблять вони це у напівсили, резерви є, і доволі серйозні.

Четверте. Місцеве самоврядування. 7 років тому повага громадян до власних мерів і місцевих депутатів у ⅔, якщо не більше, громад і населених пунктах була нижче плінтуса. Частина з них замазали себе співпрацею з бандою Януковича, інші - підтримкою росіян і їхніх колаборантів, достатньо було й таких, які скомпроментували себе махровою корупцією і бездіяльністю під час Революції Гідності, а деякі просто розбіглися вслід за керманичами партії Регіонів і комуністами. З тих часів пройшло вже дві виборчі компанії, практично завершилася децентраліація. Статус і можливості мерів і місцевих депутатів зросли в рази. А керівники великих міст, починаючи з Києва і Дніпра, і закінчуючи Маріуполем, Кривим Рогом тощо, навіть без центральної влади, у разі кризових ситуацій, здатні організувати роботу по їхньому врегулюванню.

П'яте. У 2014-15 роках про постачання якоїсь, хай навіть не дуже сучасної, зброї з-за кордону можна було лише мріяти. Американці надали якісь там постільні знаряддя ("Обама поставляв подушки і одіяла", як саркастично заявляв пізніше Трамп), канадійці форму для військ, хтось ще тушонку, берці тощо. На даний же момент маємо довгограючі програми поставок та/або спільного виробництва цілої лінійки не лише стрілецької зброї, а й важкого озброєння, - ракетних та інших катерів, протиракетних систем, безпілотників, автомобільної бронетехники, тощо. В предметну площину перейшли дискусії стосовно поставок більш потужної зброї, у тому числі систем ППО, будівництва корветів, і навіть сучасних літаків. При цьому миттєве зростання поставок у рази, якщо Росія піде на  масштабування агресі, вже не виглядає чимось не реалістичним.

І last, but not least. Деякі так звані політологи/політтехнологи/політки тощо (перелік можна продовжити) стверджують, що пасіонарні громадяни України вигоріли, виїхали, розчарувалися, махнули рукою на Україну. Мовляв, нема кому боронити Україну і підставити плече   державі, як це зробили волонтери і прості громадяни у 2014-му році. Проте такі твердження відірвані від реальності, і явно наштовхують на замовний характер. Так, певне розчарування та/або невдоволення результатами господарювання, яке продемонстрували Порошенко і Зеленський зі своїми командами, безперечно є.  Ніде правду діти. Але ж і ситуація теж відрізняється корінним чином. Відтак, як би це не прозвучало для когось дивним, об'єктивний аналіз показує, що, незважаючи на те, що рівень загроз та викликів, які наразі постали перед Україною вищий в рази, у порівнянні з 2014-м роком, готовність України, як держави, а також громадян України, які поступово наповнюють новими смислами українське суспільство і стають політичною нацією (хай ще і не монолітною, але вже видимою), теж значно вищі, ніж були раніше.

Так що не варто посипати голову попелом. Сушимо порох і точимо мечі. Вони дійсно можуть знадобитися дуже скоро. Бо ж плани Путіна і Ко не змінилися. Вони досі марять імперськими ідеями і хочуть захапати Україну. Проте, якщо і коли полізуть, нарвуться на  бій проти підготовленого і мотивованого українського війська, а не аматорів, які нічого, окрім пасіонарності, за душею не мають. І не такий страшний той чорт (читай - Кремль), яким його малюють.

У будь-кому випадку, все буде Україна!